Роздуми перед черговою річницею Тараса Шевченка
У надвечірок перед черговою річницею Тараса Шевченка пропоную звернутися до одного з його програмних творів – “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє”.
Програмний – бо містить в собі цілу програму перетворень – зовнішніх та, що особливо важливо, внутрішніх.
І перетворення ці в поточному часі набувають лише більшої гостроти, і аж ніяк не втратили актуальності.
Який фрагмент з “І мертвим, і живим, і ненародженим…” є найбільш широко цитованим? Мабуть, що – “В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля”.
Як впливає ця настанова, якщо вирвати її з контексту (не читати рядки, які безпосередньо їй передують)?
Зокрема, як це впливає на здійснення іншої настанови з цього ж твору (“Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата … Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!”)? – Чи сприяє умінню прийняти інакшість та прояв волі цього іншого, творінню єдності?
Якщо згадаємо слова іншого великого українця – про “Всяка імієт свой ум голова… Всякому голову мучит свой дур”, то чи не підживлюємо схильність до свавілля та хейтерства, наголошуючи лише на “В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля”? Вважаю залишений “за дужками” в таких випадках контекст, а саме настанову “У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі…”, сенсом заклику “Розкуйтеся, братайтеся”. Витворити нову дійсність, керуючись власним світобаченням, і не де-небудь, а “в своїй хаті” – таким бачу сенс розкутості та єдності.
Звісно, що кожен читає такої сили тексти, яким є “І мертвим, і живим, і ненародженим…”, через власну призму досвіду та прагнень.
Прагнення авторки цього допису – побачити Україну такою, в якій талановитим людям легко і продуктивно живеться. Україна самодостатня і суб’єктна, а середньостатистичний українець дивується пропозиції перебратися закордон, бо переконаний в тому, що батьківщина – найкраще місце самореалізації, і Україна – пречудова країна для життя.
Задля цього і читаю програмні твори Тараса Шевченка, і пропоную поточне своє прочитання прихильникам Музею книги і друкарства України.
Ольга Зайченко.
