Культурологічна діяльність Пантелеймона Куліша в части політичної реакції в Росії у XIX столітті
У грудні-січні 1845 року Пантелеймон Куліш занотовує у щоденнику свої враження від поїздки в Сергієву пустинь, де він спостерігав життя монахів і де схилився до думки, що людина не має права утікати в монастир від світу, від боротьби зі злом і там усамітнюватися, втішатися спокоєм і молитвами. Він переконаний: “все зависит от воспитания нашей души”.
Пантелеймон Куліш молить Бога дати йому сили для безперервного удосконалення своєї душі. Бог надав йому таку можливість – прожити 78 років земним життям, і довгим – більш 55 років – творчим, науковим, жадібним на пізнання розумом, щедрим на почуття серцем і волею до духовного самовдосконалення. Його широка, жадібна до праці на рідному грунті душа прагнула охопити весь духовно-культурний простір історичного буття українського народу. Молодий письменник сподівався виробити засоби і шляхи, які допомогли б створити націю через розвиток культур, сформувати національну самосвідомость та індивідуальне самовдосконалення. Прагнув творити духовно – психологічну атмосферу в українському суспільстві, яке втрачало моральні і духовні основи, суспільного життя під агресивним напором російського самодержавства.
У «Хуторній поезії…» (1879) письменник зазначає: “… ми тільки зрозуміли розумом і побачили очима, скільки ми втратили своїх церковних єрархів. Не маємо вже і своїх сановників. Не маємо ні свого українського трибуналу, ані свого звичаєвого права. Не маємо ні такої церкви, котра підлягала б суду громадської совісті, ні такої школи, котра виховувала б наших людей згідно з духом нації. Не маємо навіть рідної преси, котра б не давала национальній мові бути під впливом чужої. Одне тільки наше зосталось при нас – живе українське слово. Наше слово загартоване в устах Олегів, Святославів, Володимирів іще тогді, як Москва й не наклюнулась”.
Доля «Хуторної поезії…» особлива, Це – книга-сповідь, документ суспільної, й, навіть, політичної думки українців у XIX столітті. Була вона написана в часи політичної реакції в Росії і в часи, коли сам П.Куліш, один із найвидатніших україінських письменників, істориків та фольклористів XIX століття, метався, заперечивши попереднє казакофільство, між Варшавою та Москвою, що привело його до самоізоляції та розриву з українським культурним світом, але аж ніяк не з українським світом. В одній із частин “Псалтирної псальми” письменник звертається до народу: “ Народе мій! Що нам тепер почати? Невже вовіки будеш спати й спати? … Народе мій! Зори очима поле, нехай на нім не корениться горе. Ми думками те поле заволочим, од Вісли до Кубані слізьми змочим…». Наприкінці ж стоїть риторичне запитання: “… а що ж ми для правнуків посієм, коли й шептать одно одному не смієм”.
П.Куліш глибоко усвідомлював, що без розбудування національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Звідси його послідовна подвижницька культурно-просвітницька діяльність, постійні компроміси з самодержавством, звідси й пошуки легальних форм у справі розвитку українського слова. Особливо послідовно він проводить думку на утвердження в свідомості сучасників переконання про історичну необхідність формування української національної літератури і української мови як мови літературної, наукової, без якої професійна освіта в Україні неможлива. Письменник волів не дратувати царську адміністрацію, аби не позбавити себе можливостей для культурно-громадської діяльності, вважав, що основою його життєдіяльності є культурологічна.
«Я не поет і не історик – ні! Я – піонер з сокирою важкою…». «Українська словесніть – діло велике – се нове слово між народами, котре на те й явилось, щоб якось інше, не по-давньому, людський розум повернути» – узагальнив він. Народна мораль, національна етика має поєднуватися з європейською освіченістю, інакше не побороти “демона тьми”, не приборкати сваволю низів і нових “панів”…і не підвести свій народ “під вічне скипетро науки та культури”.
Набуття духовної автономії України неможливе без утвердження повноти мовного самовираження народу, а розвиток української літературної мови може бути забезпечений за умови глибинних зрушень у свідомості українського народу. П. Куліш був часто безпринципним у виборі періодичних видань для друкування своїх творів – від демократичного “Современника” до офіціозного “Вестника Юго-Западной России”. Разом з тим, він багато зробив для популяризації творів Шевченка-засланця і вмістив у “ Граматці” частину “Давидових псалмів”, опублікував поему “Наймичка” в “Записках о Южной Руси”, а в альманасі “Хата” – десять поезій Кобзаря, дав високу оцінку музи поета в славетному “Слові над гробом Шевченка”, наголосивши на загальнослов’янському значенні його творчості – “ Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли, – у нас нема зерна неправди за собою”. Великий і святий заповіт!
Пантелеймон Куліш вірив, що його зрозуміють нащадки, пізнає благородство його трудів і зусиль Україна. “Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте селянську філософію проповідати, взявши її прямісенько з Євангелія. Робіть ви своє діло, панове, а ми своє робитимемо, а там вже колись у віках грядущих люде побачить, кому з нас за науку й працю дякувати”.
По суті, Куліш ставив проблему, чи ходить в учнях українська література в стосунку до російської учительки, чи має свої цінності та й інших учителів – європейських. На це питання відповів Т.Шевченко: “У них слово” і в нас народ і слово!
Посилання:
- Пантелеймон Куліш. Матеріали і дослідження. Львів-Нью-Йорк. Видавництво М.П.Коць. 2000.
- Часопиис “Основа”, № 28 (6), 1995.
- Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин. До 190-річчя від дня народження П.О.Куліш. К: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2009.
- Та інших відкритих джерел.
Автор публікації Зюзіна Діна
