Розвиток історико-теоретичних підвалин української культури наприкінці XIX – на початку XXI ст.

Історія української культури в XIX – XXI ст. – це доба складного і суперечливого розвитку, який тісніше і глибше залучав Україну до загальносвітового культурного процесу – це водночас і свідчення незламного духу народу, його інтелігенції, народу який, незважаючи на скрутні, часто драматичні обставини існування, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам’яті мистецьких надбань минулих часів, які своїм неповторним національним колоритом зробили вагомий внесок у скарбницю світової культури.

Щоправда, Україна зробила свій внесок у світову культурологічну скарбни цю завдяки новому етапу національно-культурного відродження. За цими культуротворчими процесами стояли кращі представники інтелігенції України.

Відповідну теоретичну базу було підготовлено попередниками. Одним із перших істориків культури України був учений першої половини XX ст.Михайло Максимович, який досліджував історію освіти на українськиих землях, розпочав вивчення українського пісенного фольклору. Початок теоретичного узагальнення історико-культурного розвитку українців віднаходимо у працях М.Костомарова, І. Нечуя-Левицького, М.Драгоманова, М.Грушевського, І.Франка та інш. Зусилля українських діячів науки, мистецтва, істориків культури були спрямовані на обгрунтування самобутності української культури, зі своїми традиціями і особливостями формування та розвитку. Пантелеймон Куліш за один із головних стимулів для своєї праці вважав вивчення і збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження національної самосвідомості.

Значний внесок у вивчення історії української культури зробив І.Огієнко – культурололг, філолог і мовознавець, історик церкви, автор найкращого перекладу Біблії сучасною українською мовою. У спадщині І.Огієнка – близько тисячі праць, більшість з яких присвячено проблемам української національної культури (“Дохристиянські вірування українського народу”).

Серед виданих за межами України узагальнювальних праць – “Тисяча років української культури” М.Семчишина (1985). Написана у науково-популярному стилі, вона подає процес розвитку української культури в різних часах нашої історії, періодизацію цього процесу, його особливості. Прагнучи показати культуру “духовної спадщини означеної спільноти, духовної спадщини суспільства і його традицій”. Відновлення їх – важливе задання фахівців-культурологів, митців, усіх працівників культурної сфери. Сучасна людина – як у гуманітарній, так і в природній сферах, звертається до духовних витоків своєї первісної культури.

Стародавня культура з-перед віків і тисячоліть розвивалась у всіх народів тотожньо, але кожний народ, кожна нація в силу своїх географічних, природничих, економічних умов – мала відмінність у розвитку своєї культури. Для прикладу скажемо: починаючи від стародавнього Єгипту, Асирії-Вавілонії, Індії, Китаю і кінчаючи високою культурою Малої Азії, античної Греції та Риму – всі мали культ Сонця, всі мали культ покійників; всі мали свята воскресіння природи.

У далеку давнину люди вірили в Сонце, Зиму, Весну, Літо, Осінь, вітер, грім – як у живі істоти дружні до людини. З передхристиянських часів у нас зберігся такий образ ЗЕЛЕНОЇ або КЛЕЧАЛЬНОЇ СУБОТИ. Початком Зелених свят – вважається Зелена Субота. Уся родина бере участь у готуванні до Зелених Свят: миють уранці лавки, стіл, піл, підмащують стіни ( хата побілена раніше). Саму долівку змащують зеленою, жовтою глиною, прибирають піч, комин. Потім розвішують по стінах рушники, чистим рядном застеляється піл та чистою скатертю стіл. Далі господиня готує традиційні сім страв, за кількістю днів у тижні, та готувалася жертвенна їжа для покійників – колово, за старою назвою жертва богам і духам померлих, це Божа їжа. Наш Русальний тиждень має свої особливості, відмінності, чого нема в інших народів. Між іншим, серби і греки у дні Зелених Свят збирають квіти, плетуть вінки й несуть додому, а з клечанням справи не мають. Натомість решта народів Європи у ці свята , прикрашають деревину.

У дохристиянську добу, були вірування, що духи померлих узимку перебувають у воді, а наприкінці весни, коли починається літо, душі померлих переселяються до лісу, і духи русалок та потерчат також виходять з води і поселяються в лісі. А так як душі небіжщиків вважалися святими, то на початку літа, коли квітує жито, коли цвітуть квіти – ті душі вселяються в дерева, у квіти.

На свій Великий День (Великдень), у Зелений Четвер – русалки ставали повними господинями лісу, води й нив. Вони пильно у цей день дивилися, щоб ніхто не купався, не ламав, не нищив дерева, не ходила молодь серед полів та нив. Кращі образи русалок проілюстровано в поетичних творах наших поетів – Т.Г.Шевченка (поема “Утоплена», у другій поемі “Причинна” – …Аж гульк – з Дніпра повиринали малії діти сміючись. “Ходімо грітись!” ! закричали: Зійшло вже сонце! Голі скрізь, з осоки коси, (бо дівчата) …та Лесі Українки з “Лісової Пісні”.

Отже, русалки та мавки – в народній уяві та в народному розумінні – це Природа-Мати з її чарівною красою, з її таємничим життям, з її змінами; вічна, мінлива, безкрая, з одного стану переходить у другий – то помирає то знову до життя воскресає.

Посилання:

1. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Книга II. Т.Ш(весняний цикл). Т.IV ( літній цикл). К.: Акціонерне тов-во “Обереги», 1994.
2. Скуратівський В. Вінець. К.: Вид.-во УСГА, 1994.
3. Шейко В., Александрова М. Культура та цивілізація в історико-культурній думці України в добу глобалізації. Монографія. Інститут культурології Академії мистецтв України. К; 2009.
4. Лозко Г. Українське народознавство. Видання третє, доповнене та перероблене. К.: Вид-во “Артек “.
5. Та інших відкритих джерел.

Автор публікації Зюзіна Діна